HomeНаше життяЗустрічі для васСлужба – солдатська дружба!

Служба – солдатська дружба!

( 0 Votes )


Прочинилися двері – і на поріг кабінету ступив молодий симпатяга. Зразу сподобався його спокійний і водночас серйозний погляд. Імпонувало й уміння хлопця говорити відверто і разом з тим розважливо. Будь-яка тема, подумалося, для нього слугуватиме предметом розмови, але розмовляючи про все, він відчуватиме незриму межу, переходити яку не слід…

 

 

Володимирчанин Михайло Котович лише місяць тому повернувся з армії і, майже не вагаючись, прийняв журналістську пропозицію «погомоніти» про службу. Потрапивши з отчого дому у Полтаву, він став військовим зв’язківцем. А що дослужився до звання молодшого сержанта, то це тому, що у солдатському строю був далеко не останнім.

– Тяжко довелося. Армія – це плац, статути, новий порядок життя. До того ж, багатьох налякали чутки про військову службу. Дідівщину взагалі вважав двійником армії. А трохи прослуживши, зрозумів, наскільки брехливими були газетні і телевізійні страшилки. У деяких частинах дідівщина справді збереглась і навіть непогано почувається. Але загалом вона занепадає, і в масштабах армії її, як такої,  вже немає. Відчував її хіба що у формі звичайних солдатських приколів. Бо у вільну годину солдат не завжди знає, як розпорядитися дозвіллям. Тож тяжко нам було не через дідівщину, а через регулярні заняття на плацу. Від стройової підготовки боліли ноги. Декого навіть карали. Але минув час – і незвичне стало звичайним. Як досі ходили по вулиці, так стали ходити по плацу, і нам відкрилася проста солдатська істина: треба – і ти мусиш зробити! Щоразу показували щось нове, і ми з інтересом вивчали службову апаратуру. Ще радянську. Її було багато. І ми вчилися застосовувати вивчене, у польових умовах встановлювали зв'язок між підрозділами і військовими частинами…

У Полтаві знаходився армійський навчально-тренувальний центр, у якому готували фахівців по системах зв’язку. «Учебка» зайняла мало не півроку, і кожний екзаменувався там на профпридатність. Освоївши навчальну програму, хлопці вже «спецами» роз’їхалися по військових частинах.

– До всього пережитого, – згадує Михайло, – додалися бойові пости і чергування у військових вузлах зв’язку. Забезпечення безперебійного зв’язку для військ стало нашим обов’язком, тож незадовго до звільнення в запас багатьом, зокрема і мені, пропонували службу по контракту. Згоджувались одиниці, хоча про армію кожний берегтиме найкращі спогади. Не виключено, що доля пов’яже мене з воєнізованою охороною РАЕС. Але ще не натішився цивільним життям і відводжу душу після суворих армійських буднів…

Нагадую Михайлові, що років двадцять тому армію шанобливо величали школою життя. Провокую хлопця на максимальну відвертість – і він спокійно та розважливо відповідає:

– Про армію кажуть багато що, але вона й справді учить життю. Відчувши погони на плечах, починаєш жити в колективі, і твоєю домівкою на цілий рік стає казарма. Довгий час проводиш в одній кімнаті з такими ж, як сам. І не раз, особливо на плацу, трапляються труднощі, з якими не справишся самотужки. Уже через місяць знаєш, як до кого підійти і що сказати. З’являється відчуття поріднення з донедавна чужими людьми. І коли офіцери бачать, що формується колектив, де доля кожного не байдужа всім іншим, то це цінується, і такий вогник єднання підтримується і заохочується. Саме у такій обстановці зрозумів, як багато значить навіть звичайний солдатський перекур. Коли щось вдасться і командир, не схвалюючи «дорослої» нашої пристрасті до тютюну, поблажливо кине: «Перекур!», – тоді відчуваєш ні з чим незрівнянну благодать і з особливою, відомою тільки солдатам глибиною розумієш добру стару пісню. Пам’ятаєте? «Вспомню я пехоту и родную роту, и тебя, за то, что ты дал мне закурить»…

Михайло пройшов короткий у часі, але безцінний за значенням шлях від молодого бійця до молодшого командира. «Чого, – цікавлюся, – не вистачає новобранцям, щоб армійське життя давалося легше?» І Михайло зізнається, що вже через кілька днів сподіваєшся підмоги від солдатів-«стариків». А вони? Вони все вже пройшли і все знають, але… принципово тримають «марку». «Ми вже попотіли, – кажуть молодим, – а тепер – ваша черга!» І це жодним чином не стосується «дідівщини». Просто робиться ставка на власні сили, і вона виправдана: через подолання труднощів у вчорашнього призовника формується бійцівський характер.

– Бойова, вогнева підготовка – все це стосується будь-якого роду військ, – продовжує вчорашній солдат. – Мистецтво бою розкривали і нам, зв’язківцям, тож не раз усією ротою вирушали на полігон, прокладали наземні і повітряні лінії зв’язку та долали водні перешкоди. У цих «ходіннях по муках» прокидався не лише всепереможний інтерес до солдатського діла, а й шліфувався армійський професіоналізм. Бо ж у бойовій обстановці першими йдуть зв’язківець і боєць інженерних військ. Саме вони торують шлях усім іншим, і ми це знали...

Михайло пошкодував, що на масштабних військових навчаннях протягом року так і не побував. Але й без навчань він дослужився до восьми армійських подяк. І найкраще характеризуючи солдата, це не применшує його прихованого десь у душевних глибинах ліризму.

– Мобільним телефоном солдат не користується, але раз на тиждень він йому до рук потрапляє. Зазвичай, то коротке, у кілька слів, спілкування з ріднею. Тож, вдаючись до старого, перевіреного часом зв’язку, листувалися з найдорожчими людьми. Я писав часто, радувався одержаному листу і знаю, як гріє душу довгождана вісточка. Дивишся, бувало, на хлопців – і помічаєш, як квітнуть їхні серця біля листів. А піймаєш їхній погляд на собі – і бачиш: по-дружньому заздрять!..

Говорили ми і про випадки солдатського егоїзму, і про «розбори» між солдатами. На щастя, контроль з боку офіцерів серйозний. Та й старші солдати, уже міцно здружившись, швидко ставлять «салаг» на місце.

– Три-чотири кілометри ми щоранку пробігали на зарядці – і навіть звиклися з цим! – мало не похвалився Михайло. А розмова вичерпалася, побажав рідній армії кращого матеріального забезпечення і побідкався, що від окремої військової частини це не залежить. Треба, щоб переорієнтувалася держава і належно подбала про свого захисника.

– А от про бійців свого взводу, як колишній командир, скажу: хлопці вони надійні. Кожний по-своєму складний, але вони відчували свою єдність, і їх об’єднавчий настрій я всіляко підтримував. Узяти хоча б огляд стройової підготовки. Кожний знав: як себе покажеш, так до тебе й ставитимуться. Тож перекинуться хлопці словом – і вже вирішено: крокуємо так, мовби востаннє в житті. І відстаючих не було. Була спільна відповідальність за спільну справу. Тож при потребі без слів допомагали одним одному, і ця взаємовиручка ставала запорукою успіху.

 

 

 

Олексій ГОРОДНИЙ.

 

 

На знімках:

- Присяга на вірність Батьківщині; у першій шерензі справа – Михайло КОТОВИЧ;

- Бадьорий настрій – підмога у службі. 

 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.