Авторизація

HomeНаше життяЗустрічі для васОсінній день з висоти далекобійника (+фото)

Осінній день з висоти далекобійника (+фото)

( 1 Vote )

 

Часом для щастя потрібно зовсім мало: смачна гаряча кава на вулиці в мряку, рідний голос в трубці телефону або несподівано побачений ракурс дороги з кольоровими деревами.

Того дня всі карти склалися саме так. І найголовніший ковток щастя чекав попереду.

Опинившись по роботі в Городці, не звернула увагу на один головний нюанс: п’ятниця після обіду в передсвяткові дні – це радість для водіїв маршруток і біда для пасажирів. Похилившись на бік, як ревматична бабуся, маршрутка ледве їхала по дорозі, важно пихтіла як піч в мультику «Гуси-лебеді». Ледь зупинилась біля мене, водій розвів руками, а люди майже обличчями були розмазані по склу. Якби я відкрила хоч десь двері, люди повипадали б, як апельсини з кульочка, коли мале дитя його рве зі словами «Мамо, а сьо це ти мені пинесла?».

З тим, продовжуючи важко пихтіти, маршрутка поповзла далі. Захотілось плакати. В центрі Городця критої зупинки нема, роза вітрів обдуває з усіх сторін, а рейсовий автобус не в змозі підібрати ще хоч одного пасажира.

Проте наступної хвилини повірилось в чудеса. Слідом за маршруткою їхала велетенська фура. Втрачати нічого – подумала я і заавтостопила. На диво важкий і довжелезний RENAULT Magnum одразу зупинився. Кабіна, ніби велика каструля з окропом, що пихтить кришкою над паром, здулась і опустилась (у кабіни функція пневматичної подушки). Звідти довго перелазив через всю кабіну водій, щоб мене внизу побачити - і підібрав мене, як бездомне холодне собача.

 

30 років за кермом

До кабіни лізти високо. Та вже за кілька секунд я сиділа в зручному м’якому сидінні, а в голові грали мотиви «Тихий огонек моей души».

- Їхати будемо довго, машина завантажена, а дорога погана, - одразу попередив водій, коли подавав мені зі своєї висоти руку. На ній красувались якісні шкіряні гловелети (рукавиці без пальців).

Грошей за дорогу не взяв:

- Я собі на життя заробляю і без попутників. А гроші свої заберіть. Ви мене цим ображаєте.

- Куди шлях тримаєте? – питаю.

- В Степангород, - каже, - дошки везу, там школу будують.

О, звичайно, чи нам це не знати! Слово за слово, пан Олександр поділився своїм далекобійницьким життям.

-        Живу в Рівному, а родом з Костопільського району. Завжди дорогу любив. Кермо – то моє все. Пішов в армію, і навіть там був водієм. А після служби знайшов роботу за вподобанням – влаштувався водієм на одну фірму. Так я і став далекобійником.

Водійського стажу у Олександра вже більше 30 років. Хтось ще стільки й не прожив! 30 років – це ціле життя. Життя, складене з дороги, тисяч історій, людей, вантажу і незабутніх вражень.

-        Зараз катаюсь лише по області. Раніше катався по Радянському Союзу. Найдалі, куди їздив – це Іжевськ, «Москвічі» також перевозив. Зараз трохи осів. Адже практично все життя провів в дорозі. Діти мене тижнями не бачили. А часи йдуть, вони ростуть і хочеться їх бачити частіше. Син старший пішов моєю дорогою. Працює далекобійником, але в Прибалтиці. Тут він перспективи для себе не бачить. В мої роки вже не хочеться закордону. А він молодий, енергійний. От і шукає кращої долі в чужих країнах. Вивчив англійську мову задля роботи. Осилює інші мови, це ніколи не зайве. Але дурять нашого брата не лише наші. Раз потрапив він до одного оператора, той побачив, що син мій роботящий, то було таке, що він спав два рази за місяць – постійно працював і працював, оператору на руку – план виконується і перевиконується. Для водія, самі розумієте, без сну не можна. То якось приїхав, вантаж здав, машину в гараж поставив, навіть зарплату не забрав, подякував і пішов з богом. Надто відданим роботі також не можна бути, бо безсовісні люди цим можуть скористатись.

 

 Не такою мала бути поліція

- Раніше працював на хазяїна. В кінці 90-х років так склалось, що власник фірми запропонував у нього взяти під виплату фуру. Я скористався моментом, з роками виплатив повну вартість машини і тепер працюю на себе. Зараз запчастини дуже дорогі. Одне колесо вартує 10 тис грн. А в моїй машині їх 12 крутиться. І, звичайно, пробите колесо – це не найдорожча поламка. Велика машина – великі витрати. Останні роки подорожчало все в рази.

- Всім відомо, що патрульна поліція, раніше ДАІ, добряче наживаються на фурах. Це правда?

- Як сказати… не такою нова поліція мала бути. Не такою, - зціпивши зуби, говорить мій супутник. Трохи замовчав. Одразу видно, що всередині все кипить. Згодом продовжує:

- Воно як мало б бути. Обіцяли чесних. Обіцяли адекватних. А прийшли такі, що самі ПДР не знають. І взагалі. Раніше від даішника можна було тисячею відкупитись, а новим патрульникам п’ять подавай. Де та правда. Зупинили мене колись в Рівному на кільці, де кілька з’їздів. Кажуть, мовляв, ви не увімкнули поворот. А я кажу, що вмикав. А вони відповідають – ну ви увімкнули його надто пізно. А як я його раніше міг увімкнути, якщо я не на перший з’їзд повертав, а на другий. Заплатив штраф. Зупиняють часто, перевіряють вантаж, документи, за перевантаженість причепу також водії платять великі штрафи.

- Коли найважче їхати? Вдень чи вночі? В ожеледь чи по розпеченому літньою спекою асфальту?

- Їхати легше вночі – рух транспорту не такий насичений. Всі бояться сковзанки на зимових дорогах. Але для багатотонної фури лід на дорозі – то дрібниці у порівнянні з гарячим асфальтом, який плавиться влітку під сонцем. Вантажопідйомність мої машини 22 тонни. А є ж ще більші фури, які перевозять і 50 тонн, наприклад. В літню спеку під колесами таких фур асфальт перетворюється на пластилін. Дуже важко по такій дорозі. І небезпечно. Асфальт псується під нашими фурами. Шкода, але вибору у нас нема.

 

Ніж під горлом

- Про життя далекобійників пересічні громадяни здебільшого знають завдяки культовому серіалу з нехитрою назвою «Далекобійники». У справжніх далекобійників трапляються такі пригоди, як у головних героїв серіалу?

- Ні, це казка для домогосподарок. Серіал зовсім не висвітлює справжнє життя водія за кермом фури, - сміється.

- А випадки рекетириства у вас траплялись?

- Звичайно. Добре запам’ятав, як у 90-ті роки, коли перевозив «Москвічі», на мене «напали». Заблокували мені проїзд кількома автівками серед дороги за містом. Перевірили документи. Я одразу зрозумів, що краще не сперечатись. Я один, а їх близько десяти. Я тоді під Іжевськом два тижні простояв, не знаючи, що й чекати. Потім вони з моїм начальством якось вирішили питання, а я порожнім тоді додому повернувся. Зараз такого не трапляється, слава богу. Але тепер є свої витівки. Було, що і ножа під горло підставляли мені… в Києві… Завжди треба бути обережним і не лізти на рожен. Життя і здоров’я цінніше, ніж вантаж в причепі.

- Кажуть, стало небезпечно підбирати попутників на дорозі. Часто підбираєте людей?

- Не часто. Безпечно хіба що вдень комусь отак допомогти. Був у мене випадок. Їхав тоді із сином, везли вантаж. Вночі недалеко перед Житомиром на узбіччі стоїть вантажівка, а водій махає рукою. Я сказав сину, щоб він із середини зачинив двері, поки я буду на вулиці. Підхожу, питаю, що сталось. А там вже не один водій, поруч ще амбал стоїть - широкоплечий, накачаний. Кажуть, мовляв, колесо пробили, треба замінити, допоможи. Добре, відповідаю, що помогти? А вони кажуть  – давай ти нам заміниш, ми заплатимо, бо нещодавно купили вантажівку, не знаємо, як це робиться. А там своя специфіка на таких машинах колесо міняти. Бачу боковим зором, що ззаду мене оточують ще якісь силуети. Відповів, що допоможу, лише свою фуру віджену ближче до узбіччя. Сів у кабіну і тікати. Впевнений, що мені пощастило тоді вчасно зорієнтуватись в ситуації. Бо чим це могло закінчитись, я боюсь навіть думати. Ще й син в машині сидів.

- А гонщики на дорогах вам дошкуляють?

- Гонщики – то біда для будь-якого адекватного водія. А особливо для тих, хто керує багатотонною фурою. Вона менш маневрена, на жаль. Горе-водіїв стало більше зараз. Хтось «підрізує» під самим носом, хтось суттєвих правил дорожнього руху не дотримується. Нахабніють вкрай. Багато на своєму віку ДТП з такими гонщиками зустрів. Сьогодні в дорозі треба думати не лише за себе, а й за «сусіднього» водія, що в нього на думці, аби уникнути аварії.

 

Коли з дружиною на одній хвилі

Протягом часу в дорозі періодично телефонувала сім’я. Чується в телефоні дитячий щебет, пан Олександр з щирою цікавістю розпитує у доньки, на коли початок.

- Встигну, обов’язково встигну, - відповідає їй і додає вже мені – Це в доньки осіннє свято в школі, то ще та щебетушка (на обличчі щаслива посмішка). Маю встигнути.

Потім зателефонувала дружина:

-        Так… звичайно дуже… Галю, що ти вже хочеш. Добре, купуй, - знову щасливо сміється.

Вочевидь, Галя використала відомий жіночий прийом типу «спитаю, чи дуже любить, якщо дуже, то хай купить те й те». Вочевидь, у Галі все вийшло. Вочевидь, в сім’ї той стан відносин, коли твоя половинка з тобою на одній хвилі, а до того ж можна пожартувати і не боятись, що тебе не так зрозуміють.

Про дружину Олександр каже з ніжністю.

-        Вже срібне весілля відгуляли. Є що згадати. Четверо діток маємо…

За вікнами дощ, сонце, миготять кольорові дерева за вікном. Осінь.

-        Скільки вже було випадків, що хотів покінчити з цією робою. Не можу. День-два полежу на дивані і мене як магнітом тягне в дорогу. Це моє покликання…

… Ось і приїхали у Володимирець. Сфотографувала напам’ять Олександра. Після такої дороги на душі світло, як від кленового сонячного листя.

Поїхав далі далекобійник. З вантажем в причепі і з безцінним багажем пережитих історій за спиною. Щасти вам, пане Олександре!..

Олена Стельмащук

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 168 гостей на сайті