Так, у 73 роки я пішла навчатися на водія, – розповідає мені пані Тетяна Решетицька з селища Рафалівки.
–Біда заставила. 5 червня буде рік, як пішов із життя мій чоловік Петро Олександрович Решетицький. Він працював вчителем у Суховільській школі. А я – у «ВОХРі» на Рівненській АЕС, старшим стрілком. Є така нежіноча професія... Чоловік і я чесно виконували ввірену роботу.
Сьогодні чимало людей зі східної України продовжують залишати домівки, рятуючи власне життя та життя своїх близьких. Досить часто вони змушені їхати туди, де немає жодних знайомих їм людей.
Проте в кожного із них є одне величезне бажання – жити у спокої та мирі. Саме воно переборює будь-які відчуття невідомості.
Скільки води спливає, скільки разів вишневий садок вкривається білим цвітом, стільки і життєвих ситуацій, щасливих і тривожних, випадає на людську долю. Бувають творчі злети і життєві падіння, та життя продовжується. Кожна людина, яка народилася на цій священній землі, має з честю витримати усі Господні випробовування. А їх у житті Ліди Семенівни Мушик було немало.
Якщо мова заходить про кухарів, то найбільша їх чисельність працює у Володимирецькому комбінаті громадського харчування. Більше півсотні шкільних їдалень і кафе об’єднує КГХ, що підпорядковується райспоживспілці.
22 квітня мало виповнитися 87 літ Марії Федорівні Маринченко, але її життєва дорога закінчилась 20 грудня 2013 року. Колишні учні хотіли привітати свою учительку з новорічними святами. Спізнилися..