Кажуть, Шевченко не раз сідав із селянськими дітьми у коло і розповідав казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, і робив пищики.
Якось він пішов малювати Золоті Ворота і почув плач: у глибокому рову плакала дівчинка. Як умів, поет втішив її, поніс до Золотих Воріт і всадовив на свою квітчасту хустку. Плачучи, дитина все повторювала «мама», «неня», і ніхто з перехожих її не впізнавав.
«Середнього зросту, досить кремезний, з лиця дуже звичайний, навіть негарний, бо вуста мав вузькі і затис- нені, а ніс кирпатий. Зате очі - незвичайні: великі, чорні, бистрі, блискучі, повні жвавості, розумні. На голові солом’яний бриль, а з-під бриля спадали в безладі густі пасма чорного волосся», - таким у 1846 році постав Шевченко перед польським письменником Юліаном Беліна-Кенджицьким.
У стародавньому Римі колись жив лікар на ім'я Валентин. Його називали «гастрономічним лікарем», тому що він завжди був стурбований тим, щоб ліки, які він наказував приймати хворим, мали приємний смак. Для додання чудово смаку ліків він змішував гіркі мікстури з вином, молоком чи медом. Він промивав рани вином і використовував трави для полегшення болю.
Коли мені попали в руки старі документи, польські та німецькі топографічні карти довоєнного періоду Володимирецького, Рафалівського, Степанського і Висоцького, Морочненського районів – враження змінилося на подив і навпаки. Десятки населених пунктів зникли відтоді з лиця землі. Лишилися тільки назви місцин, де колись жили люди. Ранками їх будили півні, звали-мукали корови, іржали трудяги-коні, мекали вівці та кози, чувся людський говір і материнська пісня.
Важко уявити собі українську національну кухню без сала, ковбасок, відбивних, кров'янок та холодців. Уміння українців побенкетувати ефектно описали Іван Котляревський, Микола Гоголь, Іван Нечуй-Левицький. Але час від часу лунають грізні застереження, що свинина не стільки корисна, скільки небезпечна для любителя м’ясного делікатесу. Де тут правда, а де вигадка?